- Юрій, в липні відбувся ваш перший самостійний політ. Що відчували в той момент?
- Описати словами важко. Це хвилювання у поєднанні з невеликим страхом. На відміну від курсантських часів: руки роблять, очі дивляться, голова думає. Але складність у тому, що ти більше не розраховуєш на досвідченого інструктора, який готовий тобі допомогти в будь-яку хвилину. Тобі самому потрібно прорахувати весь політ, підібрати майданчик для приземлення. У той момент я вперше в повній мірі відчув весь тягар відповідальності, який лежить на КПС.
- Що сказали ваші рідні?
- Мій дідусь, і мій батько - професійні пілоти. Звичайно, вони з мого народження знали, що і я стану льотчиком. І все ж мій тато сильно розчулився, коли я подарував йому білу кепку командира (за традицією її нам вручають після першого самостійного польоту).
- Ваш шлях в «Українські вертольоти» був довгим?
- Я закінчив Кременчуцький льотний коледж в 2003 році, і вже тоді хотів потрапити в «Українські вертольоти». Але склалося по-іншому, і в 2004-го я вирушив працювати в Африку з іншою компанією. За п'ять років я змінив п'ять різних компаній. Кожен раз я їздив у відрядження як «заробітчанин», без жодних гарантій. Коли я повертався в Україну, то не знав, чи буде в мене робота завтра, чи буде взагалі існувати компанія, в якій я числюся.